Елемент часопису:

Як грішник, вигнаний із раю,

Безсилий втрачене вернуть,

Дивився, сповнений одчаю,

На суджену тернисту путь;

А там, блукаючи по світу,

Привик до болю і вериг,

Хоч тугу вбить несамовиту

За щастям згубленим не міг,—

Так змушений і я втікати,

Від зваб твоїх, аби мені,

Зустрівшись, марно не зітхати

За тим, що звідав навесні.

У втечі спокій відшукаю,—

Я пастку обмину твою:

Не хочу бачить свого раю,

Щоб не жадати буть в раю.

Чомусь мені цей вірш навіює думки про те, що почуття, емоції, наївність, що ми переживали у роки юності, з віком втрачаються. Це не добре  й не погано, та певний жаль за ними іноді бринить десь в нетрях душі. Час невблаганно минає і ніщо не здатне його зупинити.