Німецьке дзю-дзюцу (DJJ) – система рукопашного бою, створена провідними німецькими майстрами в галузі джиу-джитсу, дзюдо, карате та айкідо на замовлення МВС ФРН у 1969 році. Нове єдиноборство мало бути не лише ефективним засобом самооборони, а й задовольняти вимоги поліції, армії, митниці та органів юстиції. Наразі німецьким дзю-дзюцу займається близько 55 тисяч осіб, єдиноборство має свій союз і є фундаментом спеціального курсу самооборони для силових структур.

На етапі створення німецьке дзю-дзюцу базувалося на трьох техніках єдиноборств. З айкідо були взяті кидки та болючі прийоми. З дзюдо були запозичені болючі та задушливі прийоми, кидки, утримання та страховка при падінні. Арсенал ударів руками та ногами було взято з карате. Надалі, з початку XXI століття, єдиноборство було реформовано та доповнено арсеналом кікбоксингу, муай-тай, самбо, він-чун, а також філіппінською технікою Арніс Ескріма Калі.

Основні елементи: техніка падінь та пересування; робота у партері; удари руками, ногами та захист від атак; техніка кидків, больових та задушливих прийомів. Крім того, вивчаються методи фіксування противника та його транспортування; захист проти зброї та робота з ножем, палицею та іншими підручними засобами.

Система класифікації подібна до класичних шкіл японських бойових мистецтв: учні (9 – 1 кю) носять пояси, що відрізняються за кольором від білого до коричневого з трьома червоними смугами; пояси майстрів (1 – 10 дан) змінюються із чорного, до червоно-білого, а потім на червоний.

 Змагання проводяться у трьох категоріях: сутичка у легкому контакті, парні виступи з демонстрацією заздалегідь підготовлених комбінацій та командні виступи із заздалегідь підготовленою програмою, що імітує реальні екстремальні дії. Змагання, організовані поза Союзом німецького дзю-дзюцу, можуть відбуватися у середній чи повний контакт противників.

https://wickedandrey.gumroad.com/l/ztnhu

Вважають, що історія боксу, як бою на кулаках, почалася з часів Стародавньої Греції. Однак археологічні знахідки у вигляді статуеток та плит із зображеннями бійців, знайдені поблизу сучасного Багдада, свідчать про кулачні бої ще у Стародавній Месопотамії. Подібні знахідки, вік яких не менше 6 000 років, знайдені на території Ефіопії та Єгипту. Але найбільше уявлення про появу і розвиток кулачного єдиноборства, описаного навіть у міфах про Аполлона і Тесея, все ж таки дають джерела Стародавньої Греції. Поєдинок на кулаках («пігмахія») включений у програму XXIII Олімпійських Ігор вважався одним з основних спортивних змагань, а перший олімпійський чемпіон з боксу, відомий як Ономастос зі Смирни, склав перше зведення правил ведення поєдинків. У Спарті бої на кулаках вважалися елементом військового вишколу, але популярності у населення не мали.

Історія кулачного бою в Стародавній Греції ділиться на три періоди, пов'язані зі способами «озброєння» куркуля, що впливають на тактику бою.

1-й період – вживання м'яких ременів, які використовувалися з часів Гомера (VIII – VII ст. до н. е.) та до кінця IV ст. до зв. е. Ремені виготовлялися з бичачої, просоченої олією шкіри та призначалися для захисту рук від пошкодження.

2-й період. На початку VI до н. е., шкіряні ремені були на змаганнях не застосовувалися – їх витіснили рукавички у формі кулі («сфайрай»). Рукавички складалися з двох частин — самої рукавички та шкіряного кільця, що оточувало суглоби, з гострими краями. Рукавички захищали руки від пошкоджень, а удар рукою, захищеною таким чином, дорівнював удару кастетом.

3-й період. У II. до зв. е. на зміну сфайрай приходять рукавички римського походження, цести. Цести були двох видів: важкі, із вкладками зі свинцю та заліза, що використовуються на гладіаторських боях та «спортивного» типу, у вигляді твердої кулі із зубцями на тильній стороні та захисного нарукавника з овечої шкіри.

Бої проходили на бойовому майданчику, який не мав певного розміру, глядачі утворювали оточення, раундів та вагових категорій не існувало. Бій, за ходом якого, спостерігав суддя, продовжувався доти, доки один із бійців не перемагав. Противники билися до повної знемоги, якщо противник здавався, то він про це повідомляв підняттям руки нагору.

За часів Олімпіад античного періоду, пігмахія, панкратіон, боротьба та метання диска належали до важкоатлетичної групи спорту, яка називалася «вареа». Згодом панкратіон, техніка якого включала не лише удари кулаком, а й ногами, ліктями, колінами, задушливі прийоми та елементи боротьби, завоював велику популярність і поширення. Зрештою, інтерес до пігмахії у глядачів зник, і як олімпійський вид спорту, пігмахія припинила своє існування. У 393 році на настійну вимогу духовенства, що бореться з «язичницькими обрядами», імператор Феодосій забороняє Олімпійські ігри. Остаточну заборону на кулачні поєдинки, як образливі обличчя – символ Бога, було запроваджено Теодоріхом Великим у 500 році. Але за межами королівства остготів, а пізніше – Візантії, поєдинки на кулаках залишалися популярними протягом не лише Середніх віків, а й Нового часу.

Прямих свідчень про існування боксу в класичному варіанті немає, але практика кулачного бою, як складник регіональних єдиноборств, на території Європи зберігалася.

Стан самураїв почав зароджуватися внаслідок реформ Тайка, проведених 646 року у спробі запозичити прогресивну політику імперії Тан, створити модель її політичної, військової та бюрократичної структури. Сильним поштовхом у розвиток класу самураїв, перетворення втікачів від феодальних господарів та селян-відходників, які шукали для себе на Сході та північному сході Японії вільну землю на клас «служивих людей», стала війна з айнами, у якій брали участь регіональні клани.

Чітке оформлення самураїв як стану, відбулося період із 1603 по 1867 роки, під час правління сьогуната Токугава. Безпосередні васали сьогуна – хатамо або «під прапором», займали привілейоване становище, але основна маса самураїв, які є васалами князів, часто не мала земельних наділів і служила за рис.

Розвиток мануфактурного виробництва та поява в Японії класу буржуазії у XVIII столітті прискорює процеси розпаду станового серед самураїв. Виховані на військових традиціях воїни, які пройшли високоякісну підготовку професійні воїни за відсутності у Японії феодальних воєн та не знаходячи собі застосування, звертають свою енергію на заняття бойовими мистецтвами, філософію, живопис та поезію. 

Технічні прийоми із застосуванням долоні займають значне місце у східних бойових мистецтвах. Різні школи карате, тхеквондо та стилі ушу використовують долоню для блоків чи ударів, дій, здатних зупинити чи перенаправити атаку супротивника, відштовхнути його, зупинити чи, збити з ніг, завдаючи йому серйозних потрясінь.Цигун, який є складником мистецтва кулачного бою Китаю – цюань-шу, рекомендує приділити увагу ударам долоні, загартування частини тіла та відпрацювання удару. Для того, щоб «загартувати» долоню, нарощуючи на неї шар шкіри та роблячи нервові закінчення нечутливими до болю, а також відпрацювати техніку удару, використовуються три вправи, що відпрацьовуються чотири рази на день.Набивання долоні — вправа, що виконується в будь-якій обстановці, в кімнаті або на прогулянці та полягає в завдаванні ударів долонею, ближче до її основи, з твердих предметів. Удари можуть наноситися по столу, одвірку, стіні або дереву і виконуються двічі на день, вранці та ввечері, по 50 разів для кожної руки в одній вправі.Відпрацювання техніки удару – вправа, яка виконується в денний час і полягає у завдаванні ударів по мішку з рисом. Техніка виконання удару: стати прямо перед підвішеним мішком рису, руки, опущені, ступні паралельні. Виконати крок уперед, переходячи в передню стійку і, різким викидом однієї руки, завдати удару її долонею. При виконанні прийому, пальці долоні, що б'є, спрямовані вгору, а інша, стиснута в кулак рука, відводиться до пояса. Виконати по 50 ударів кожної руки.Робота з манекенами – вправа, яка спрямована не тільки на набивання долоні, а й на відпрацювання переміщень при використанні удару. Суть вправи полягає у переміщеннях з завдаванням ударів, однією та іншою рукою по дерев'яних ляльках або товстих стовпах, які розташовані у вигляді трикутника. Прохід трьох вершин цього трикутника — один підхід вправи, яка виконується від 5 до 15 підходів, один раз на день, ближче до вечора, в полудень.У практиці цигун вважається, що перетворити долоню на повноцінну ударну поверхню (за умови виконання всіх рекомендацій) можна за 3,5 – 4 місяці. Перевірка результату полягає у виконанні вправи – утримуючи цеглу в одній руці, завдати удару долонею іншої руки. У тому випадку, якщо цегла розколеться, залік вважається зданим.

Це один із секретів кулачного бою. Розбивання каміння кулаком – одна з найскладніших вправ у практиці цигун. Для того, щоб опанувати цю практику, згідно з традицією Шаолінь, необхідно ретельно тренуватися 30 років, мати волю і завзятість.

Щодня, рано-вранці та ввечері, перед сном, необхідно виконувати по три комплекси по 50 – 100 ударів по дерев'яній дошці або стіні. І лише через три – п'ять місяців, будуть видно перші результати.

Після того як при виконанні комплексу зі 100 ударів по дошці, болючі відчуття зникнуть, удари по дошці перетворяться на рутинне вправу, можна перейти до наступного етапу – розбивання цегли. Для освоєння техніки розбивання цегли прямим ударом кулака, необхідно щодня виконувати три – чотири комплекси, що складаються з 50 ударів по цегли. Через три – п'ять місяців, коли цегла розколюватиметься від одного удару, підготовку по цьому етапу можна завершувати та слід переходити до завершального етапу – розбивання каміння.

Комплекси ударів по розбиванню каменів виконуються так само як і попередній – по розбиванню цегли. Згідно з традицією цигун, для того, щоб освоїти практику розбивання каміння голою рукою, може знадобитися 10, 20 або 30 років. Після того, як камінь розколюватиметься від одного удару, практика освоєна.

Кен-дзюцу або «мистецтво меча» – унікальне бойове мистецтво, що зародилося близько 12 століть тому і пов'язане з появою стану професійних воїнів – самураїв. Життєвий шлях самурая, починаючи з моменту його народження і до смерті, регулювалася законами Бусідо і була важкою роботою, що виконувалася з непохитним терпінням. Сам життєвий шлях самурая можна як марш на полі бою. Траса маршу – вдосконалення військової майстерності, самовіддане та бездоганне служіння сюзерену, а смерть на полі бою – почесне закінчення життєвого шляху. Такий життєвий принцип будував техніку володіння зброї від ремесла до мистецтва.

Кен-дзюцу включає три технічні розділи, де всі прийоми, здійснюються з позиції з оголеним мечем. Технічні прийоми з довгим мечем таті-дзюцу; фехтування коротким мечем, представлене у розділі кодати-дзюцу; прийоми фехтування з двома мечами представлені у техніці рето-дзюцу.

Наприкінці XII століття було визначено основні фехтувальні прийоми для вершників і піших воїнів, але у бойової підготовки, стрілянина з лука – кю-дзюцу, стоячи чи повному скаку з коня, були пріоритетною. У період боротьби між північною та південною династіями – Намбокуте (1336 – 1392) завдяки покращенню технології виготовлення мечів та вдосконаленню конструкцій обладунків, роль кінних лучників у бою знижується, а мечі стають основною зброєю самураїв, кен-дзюцу отримує поштовх до розвитку.

Навчання в школах кен-дзюцу раннього періоду була орієнтована на підготовку воїна, здатного перемагати противника, що застосовує зброю різного типу і тому, крім фехтувальних прийомів з мечем, в них вивчалися техніки володіння списом, жердиною і алебардою, враховуючи те, що противник буде одягнений в обладунки та використовуючи їх вади. Основним методом підготовки були формалізовані комплекси — ката, що виконуються в парах з використанням дерев'яних мечів. Рівень підготовки бійців перевірявся у змагальних поєдинках, із зупинкою удару за кілька сантиметрів від мети, що вражається, і дуельних поєдинках із застосуванням бойових мечів.

Тактика шкіл відрізнялася як комбінаціями прийомів, а й манерою ведення бою – активним нападом чи вичікувальними діями. Наприкінці XVI століття широкий звичай фехтувальних шкіл входить виготовлений з обтягнутих шкірою смуг бамбук навчальний меч – фукуро-синай, що дало можливість кен-дзюцу розвиватися як спортивному єдиноборству.

Після того, як у період реставрації Мейдзі самураям заборонили носіння мечів у громадських місцях, інтерес до кен-дзюца значно впав. Для того, щоб вижити, отримати кошти до свого існування, необхідно було повернути фехтуванню на мечах колишню популярність. Майстрами кен-дзюцу було проведено низку демонстраційних виступів із показовими сутичками на мечах, розрубуванням предметів та виконанням ката, що дозволило відродити інтерес у суспільстві та залучити до «мистецтва меча» нових шанувальників.

У 1876 кен-дзюцу було визнано як спортивна дисципліна, спрямована на виховання населення в дусі національної ідентичності. Навчання фехтування на мечах увійшло в програму навчання поліції. У 1910 році, кен-дзюцу стає одним з елементів фізичної підготовки для учнів шкіл. У 1912 році групою провідних майстрів кен-дзюцу були розроблені групи технічних дій з мечем, що включають найбільш типові прийоми для складання ката Кендо (Шлях меча). Таким чином, було започатковано національну спортивну дисципліну, якою, за збереження традиційних шкіл кен-дзюцу, в Японії займається понад два мільйони людей.

Фізична підготовка спортсмена в єдиноборствах, боротьбі чи рукопашному бою, незалежно від стилю та напряму, відіграє істотну роль у результатах його виступів. Сила, різкість і витривалість бійця, не менш важливі для його технічної та тактичної підготовки.

Загальна фізична підготовка досягається шляхом виконання програм тренувань, прийнятих в атлетичній гімнастиці, але вправи, в яких виконуються з урахуванням специфіки завдань, що виконуються, з відносно невеликою вагою спортивних снарядів, зате з великою кількістю повторень і швидкістю виконання вправ.

Крім загальної фізичної підготовки, для досягнення перемоги над суперником, необхідна ще й спеціальна підготовка, що підвищує еластичність м'язів, їхню здатність миттєвого переходу від напруги до розслабленого стану, вибухових якостей. Існують різні методики та типи тренувань, що дозволяють збільшити бойовий потенціал спортсмена та один з таких варіантів – вправи зі штангою.

Вправи можуть виконуватися як зі стандартною штангою, з вагою грифа від 10 до 20 кг, так і тренувального типу, гриф якої має масу від 5 до 10 кг. Загальна вага спортивного снаряда, грифа зі встановленими дисками, не повинна перевищувати 70% максимальної маси, яку спортсмен може вижати від грудей лежачи. Вправи виконуються у трьох – чотирьох походах, по 15 – 20 разів.

Огляд вправ

1. Утримуючи штангу на плечах, виконати глибоке присідання, потім ривком встати.

2. Утримуючи штангу за спиною, виконати глибоке присідання так, щоб опора припадала на подушечки стоп і різко піднятися.

3. Утримуючи спортивний снаряд на плечах, виконати неповне присідання, а потім підстрибування.

4.Виконання підскоків на прямих ногах зі штангою на плечах.

5. Виконання поворотів тулуба у правий і лівий бік, штанга утримується на плечах руками, що утримують гриф біля дисків.

6. Жим штанги з грудей у швидкому темпі та різким рухом.

7. Виконати підйом штанги з підлоги на груди, а потім – жим снаряда вгору. Повернення у вихідне положення зробити у зворотному порядку.

8. Жим штанги лежачи, що виконується вузьким хватом у швидкому темпі.

9. Повороти тулуба в праву та ліву сторону зі штангою, що утримується в горизонтальному положенні на рівні пояса.

Вправи зі штангою є допоміжними та можуть виконуватися двічі-тричі на тиждень, залежно від загального спортивного навантаження.

Більше про вправи та програми тренувань читайте у книзі "Атлетична гімнастика — практика будівництва тіла"

Більше про вправи та різноманітні тренувальні програми читайте у книзі "Атлетична гімнастика — практика будівництва тіла"